У спірних правовідносинах суд застосував термін позовної давності, визначений в банківських Умовах надання споживчого кредиту фізособам 

На засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України було розглянуто справу № 6-144цс14 за позовом «ПриватБанку» про стягнення заборгованості по кредитному договору. У цій справі суд першої інстанції відмовив у позові, виходячи з того, що термін позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК, закінчився, а поважних причин пропуску позивач не навів. Апеляційний суд, скасувавши це рішення і ухваливши нове рішення про задоволення позову, виходив з того, що висновки суду про пропуск строку позовної давності не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки сторони уклали договір, в якому позовна давність, встановлена ​​законом, збільшена до п'яти років в відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізособам. Відзначимо, укладений між сторонами договір складається з заяви позичальника та Умов надання споживчого кредиту фізичним особам. 

Разом з тим в інших справах з аналогічних правовідносинах, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві відповідач, суд дійшов висновку про закінчення строку позовної давності, оскільки Умови підписані тільки головою правління банку , і не підписані відповідачем, Умови не містять реквізитів відповідача і дати їх складання; отже, між сторонами відсутній письмовий договір про збільшення позовної давності, як цього вимагає ст. 207 ЦК. 

Розглянувши справу, ВСУ вказав, що згідно з ч. 1 ст. 259 ЦК позовна давність, встановлена ​​законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Тому ВСУ дійшов висновку, оскільки сторони досягли згоди і уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, встановлена ​​законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (стандарт), це відповідає вимогам ч. 1 ст. 259 ГК і свідчить про дотримання банком строків позовної давності.